Сповнений любовї до життя

 До 145 річчя - від дня народження Степана Васильовича Васильченка (1879-1932) українського письменника

в с. Глибочок оформлена книжкова виставка "Сповнений любові до життя".

Степан Васильченко (справжнє прізвище – Панасенко) народився 27 грудня 1878 р. (8 січня 1879 р.), у місті Ічня, нині – Чернігівської області в родині багатодітного безземельного селянина-шевця. 

Велика родина Панасенків жила хоч і бідно, але дружно. У сім’ї любили книжку, пісню, гумор. Довгими зимовими вечорами у старій хаті допізна блимав вогник: батько зі старшими синами сідав за роботу, а малеча – слухати казки. 

У своїй «Автобіографії» Васильченко згадував: «Баба пряде вал, мати шиє, дід кошики плете, батько латає чоботи, менші школярі – за книжками. Я теж не гуляю – колишу маленького Андрійка та котка йому співаю. Між роботою баба казки розповідає, батько – байки, дід жартує з школярами, прядка гуде, молоток стукає, цвіркун у запічку цвірчить – в хаті аж гуде. Мати співати любить, як тільки примовкнуть – почне пісні, школярі підтягнуть – знову в хаті аж луна йде».

Творчість Васильченка – одне з яскравих самобутніх явищ в українській літературі. Виступивши з оповіданнями, новелами, етюдами, повістями, а також драмами, комедіями, водевілями ще в передреволюційні роки, він зробив вагомий внесок у розвиток реалістичної прози та драматургії. 

Творчий доробок письменника складає чотири томи творів. «Який чудовий, сильний, ніжний і бунтарський талант!» – у захваті говорив про С. Васильченка видатний поет Павло Тичина. «Талант мужності, талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині» – вторив йому Олесь Гончар. Вимогливе ставлення до своєї літературної праці примушувало Степана Васильченка по кілька разів переписувати деякі твори. Як він сам згадував, у нього «вистачало мужності скорочувати їх удвічі, а то й втричі, переробляти і переписувати».

Значна частина творчого доробку письменника присвячена молоді, про дітей і для дітей. Саме на них він покладав великі надії, бачив силу, що «оживить, підніме рідне слово на недосяжні високості». Професійний педагог, патріот і гуманіст, Степан Васильченко уособлював народного учителя, в якому поєдналися проникливий лірик, дотепний митець і досвідчений педагог-вихователь. 

У змалюванні дитячих персонажів письменник виявляє багато теплоти і спостережливості, його маленькі герої – допитливі, наполегливі, життєрадісні, тому привабливі. Так, у новелі «Свекор» (1911) центральним персонажем є малий хлопчик Василько, який любить «старувати». Він настільки входить в роль дорослого, що не помічає жартів батьків і серйозно приймає їхню пропозицію одружитись. Уся новела – то жива сценка, овіяна своєрідною поезією родинного життя. Живий образ пустотливого хлопчика Семена виступає і в новелі «Басурмен» (1919). У ній тонко розкрито своєрідне поєднання фантастики і дійсності, характерне для уявлень дитини раннього віку. Маленьким героям Васильченка властиве здорове сприйняття життя, вони виявляють здатність до рішучих дій, наділені характерними рисами сільської дітвори.

До драматичних жанрів Васильченко звертався протягом усього творчого життя, власне, його літературна діяльність розпочалася п'єсою «Чарівниця», в основу якої було покладено мотиви народних баладних пісень про сестру, що згубила рідного брата за намовою коханого парубка. Автор не побачив свого твору-первістка ні в друці, ані на сцені. Ця драма в чотирьох діях була надрукована лише у 1959 році. Пізніше, здобувши заслужений успіх як новеліст, повістяр, він знову повертається до драматургії – пише оригінальні драми, комедії, інсценізує свої прозові твори, створює драматичні композиції.

Ще в дореволюційні роки Васильченко почав працювати над п'єсою про відомого ватажка селянської боротьби – Устима Кармелюка, чий образ увійшов в його свідомість ще з дитинства. Збереглося кілька редакцій п'єси «Кармелюк» – чотириактна драма (1918), одноактівка (1924), триактна п'єса (1927). У автобіографічному нарисі «Мій шлях» письменник розповів про те сильне враження, яке справили на нього почута від батька пісня «За Сибіром сонце сходить» та легенди й перекази про Кармелюка. Саме фольклорні твори й стали для драматурга основним джерелом при написанні п'єс про славетного народного героя.

Останнім великим творчим задумом письменника став роман-епопея «Широкий шлях», присвячений Тарасові Шевченку. Задум створити художній твір про геніального народного поета заволодів Васильченком ще на початку 20-х років XX ст. Десь з 1928 року він впритул підійшов до реалізації цього задуму. Збереглося кілька варіантів плану майбутнього твору у п'яти частинах. За одним з варіантів задумана повість з назвою «Доля» мала складатися з таких частин: «Бур'яни», «В рабстві», «Слава», «Неволя та недоля», «Живий монумент». Після осмислення заголовків усього твору письменник обрав назву «Широкий шлях», яка найбільше відповідала його задумові. Та, на жаль, він встиг остаточно завершити тільки першу частину, відому сьогодні під назвою «В бур'янах». Вона вперше була надрукована вже після смерті письменника, в 1938 році і стала одним із перших значних здобутків української історико-біографічної прози.